<< Главная страница

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИ&IUML;ВСЬКI



Категории Наталена Королева ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Аскольдова могила Як хмара, що несе громовицю, тиха й бiла сунула лава Святовидових жерцiв княжим дiдинцем. Водслав, верховний жрець, взяв iз собою численний супровiд навмисне: — Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова вiра грецька не зменшила давньоколишньоï горливостi. Ще стоять на висотах Киïвських i Перун Срiбноголовий, i Святовидова святиня пишна пiд охороною трьох соток мужiв певних, збройних, комонних. Вони i день-денно, i нiч-нiчно почесну сторожу при храмi держать. Таж i дари Водславовi, й прохання покiрнi, й умовляння, що таять в собi натяк-пересторогу. Могутнiшi Стрибожi внуки, як персть земна, людина ж — марна, хоча б i княжим вiнцем увiнчана... Все нi до чого, все — дарма: тiльки злоститься князь, анi вислухати не хоче. — Годi менi в очi свiтити i досить колiнкувати! Надаремний загай Сказано,— промовив князь i пiдвiвся з столу. Був неупростний i твердий, як скелi над морем Варязьким. Сказано!.. Капище Святовидове знищити. Анi стовпа, що на межах гаïв посвятних, анi того слупа Святовидового трьохликого вiднинi не стерпить князь на землi Киïвськiй. Бо ж i вся та краïна, як довга, так i широка, — невзабарi має стати, як став сам князь Миколай, — християнською! Тож за три днi най вимандрують жерцi за межi киïвськi, хоч би й до землi Ругiан чи на острiв Руйану. Там-бо ж найпишнiша святиня бога ïхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє добро, всi начиння посвятнi i самого Святовида з Перуном. — Менi-бо,— з усмiхом закiнчив Аскольд,— не лiть є з iстуканами на прю ставати. Не вороги вони, лише — непотрiб. I немов на висмiх жерця, що докуку йому вчинили, княж виïзд на лови затримали,— не зачекав Аскольд, щоб Святовидовi слуги бодай з двору княжого виступили. В миготiннi зброï та барв, мов вихор, трiском вилетiв широко вiдчиненою брамою князь iз дружинниками. Куряву збили на гостинцi широкiм й впрост через Поле Угорське майнули в лiси Звiринецькi по глушинах понадбережних. Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрiлою прокляття в обидчика-князя не метнула. Таж: чи бог потребує зброï на смертного? Жрець щiльнiше загорнувся своïм бiлим плащем, нижче насунув на скронi дубовий вiнок й пошепки дав шлюб: — Буде гiдна тебе, Святовиде, остання офiра наша. Буде! Черком всiв на коня-бiлогрива, що нiколи не стрижено йому довгого волосу нi в хвостi, нi в гривi, й також повним чвалом вилетiв з своïм супроводом з княжого двору. В святинi ж закипiла праця, заметушились жерцi й вiрники, мов бджоли в бортнi в дообiднiй липневiй порi. Буде гiдна тебе, Святовиде, остання офiра! — думав своєï Водслав, даючи накази щодо приправ у мандрiвку далеку. Таж дивнi були тi приправи жерцiв. Не складали майна до мiхiв шкуратяних, не зашивали срiбла-золота до широких мандрiвних чересiв. А натомiсть лагодили зброю: на кушi тугi новi тятиви напинали, мечi гострили, на оштепи брали каленi трьохбокi гроти — ключi. З стаєнь виводили посвятних коней, що ïх Водслав пробризкував наговорною водою. А за коротку хвилю не тiльки триста вершникiв з варти Святовидовоï, але ж i молодi жерцi — пiшi й комонники — розсипались по лiсах Звiринецьких. А Водслав, що тiльки вiн один мiг до святинi, де Святовид перебував, увiходити,— щiльно затяг iзсередини шкуряну запону. Запинала вона одинокi храмовi дверi, що виходили на широке дворище храмове, куди сходились всi iншi жерцi трьох рiзних гiдностей, слуги Святовидовi — старшi вiрники на молiння й офiрування. Старий жрець вклав до Святовидовоï правицi важкий двосiчний меч. З лiвоï руки вийняв рiг з вином, натомiсть дав родину стрiл наговорених, в кровi гадiй закалених. Потiм високо пiднiс до неба руки й молився-стогнав: — Пiд меч! Пiд меч поклади його, боже. Пiд меч! Вiдiйшов на кiлька крокiв до срiбноï миси, що стояла на штудернiм тринозi, налив до неï води непочатоï, тiєï, що ïï до схiд сонця сам щодня з таємноï лiсовоï криницi-джерела приносив. По тiй водi ворожити мав. Перенiс тринiг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмi нашорошилась тиша, нiби чекаючи пророчих слiв. Але з-поза храмовоï стiни почав пирхати Святовидiв кiнь. Здавалось, питав Святовида, нагадував: Чи не час вже об'ïздити землю? Та й проглянути треба: де небезпека причаïлася, чи нову напасть готує Чорнобог? Пирхав i пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вiвтарною стiною, завжди напоготовi прийняти золоте сiдло, що лежало в самiм храмi до розпорядимостi бога. Тiльки ж бог та найвищий жрець смiли дiткнутись посвятного коня. Жрець мiг його годувати, напувати, чистити, але кульбачити золотим сiдлом мiг тiльки сам Святовид, коли в темних ночах робив оглядини свiта. Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвяченого коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмiнний, сторожко, але спокiйно дивився вiн всiма шiстьма очима в минуле, дiйснiсть i майбутнє, й нiщо в свiтi й поза свiтом не було вкрите вiд його зору. Час минав. Жерцевi руки, мов налитi оловом, тягли до землi. Очi вiд напруги зайшли сльозою, ноги тремтiли, у вухах гучало. Немов земля починала трiпотати, як на водянiм шерху, а над нею гучав розгойданий бурею лiс. Iмла застилала воду в мисцi, закучерявилась перед очима, креслячи веселковi стежки та протопти. I ними побiгли Водславовi очi, немов колiщата, пущенi згори. Думка ширяла орлицею поняд всiєю Киïвською землею, пильнуючи крокiв тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава. — Не нашою — людською... Своєю власною рукою помстися, боже, тобi належить насолода та! — молився Водслав з останнiх сил, а серцем вiдчував кроки пiдвладних своïх i тупiт ïхнiх коней, що, як i вершники, мов житло власне, знали старезнi лiси далеко й широко. А в глушинах тих справдi сотки очей стежили за Аскольдом та його дружиною, що продиралась лiсами-хащами. Та князь нiчого не прочував, не вчув i не побачив, бо йшов за звiром. Тiльки було йому, ловцевi вправному, неначе дивно: от-ось зовсiм близько, субiч шусне, i знов — немов у тань пiшов — не чути анi диху! То ось немов мигне у сухолiсi, то знову в сутiнь пiрне, як ведмiдь в свою гавру. Нi пси, нi пардуси-котюги не можуть пiднести звiра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить пiд звiром! Таж най i чари: князь не вiдступить! Все прудчiш летить Аскольдiв кiнь, все глибле в хащу заносить. Давно вже князь — один, з дружини лише четверо в зв'язку, не вiдстають вiд князя. То — найпевнiшi й найлiпшi ловцi-товаришi. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цiкавiсть i загара. А в капищi пiд звислими вусами жерця Водслава яснiє злорадiсний усмiх: — Добре справляються Свядовидовi дiти... Бог помагає своïм вiрникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знайде його Святовидова мста. Ось ще хвилина, i раптом, як зела з прiлоï весняноï землi, теплими дощами Яр-Бога змитоï, виросли довкола князя бойовники Святовидовi. Так вправно мечами блиски метають, що здається — в кожного не двi руки, а по шiсть пар з рамен виростає. I кожна кидає блискавки... Довершено! Цiлою своєю вагою впала помста. Смертельний удар засяг князя Аскольда, не минув i його вiрних прибiчникiв-друзiв. Всi удалi та угарнi ловцi стали вловом Смертi-Мо-рани: полягли кiстьми на узлiжку Поляни Святовидовоï. Ще на мить одну отямився вбитий Аскольд. Усвiдомив уривком вгасаючоï думки: Пробито голову в тiменi... ноги зломанi, груди проткнуто списом... Клекоче не стужавiла ще княжа кров у роззявлених устах, а каламутний погляд крiзь серпанок смертi ще бачить лiсову прогалину. Он межний стовп на узмiжжi, вартує Святовидiв Слуп над потоком. Он сям-тут лежать всi чотири дружинники княжi, що з ним вiрно сябрували, всi — чолом до землi — поганському боговi востаннє вклонились, у пiднiжжя слупу лягли. Найближче до князя улюбленець юнак Услад головою русявою аж у потiчок занурився, в драгву ув'яз руками... Немає бiльше нiкого — повтiкали убий-душi... Вгасаючий Аскольдiв погляд спинивсь ще на свiтлiй смужцi зеленавого неба, вритiй, мов iнкрустацiя тиркизу в старовинну мiдь,— до темно-зеленоï стiни лiсу. Несподiваним холодом раптом облилось вже затихаюче серце. I разом зменшилась перед тим нестерпна болiсть ран: з кров'ю й життям також втiкала з тiла. Стало легко й спокiйно, як по вiдкинутiм тягарi. I думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку, на мить змiцнiлiм. Прийми, Iсусе Христе, душу служебника свого, Миколая. Най богу офiрою за... тих, що не вiдають, що творять... Напнувсь i спробував пiднести для хреста ще так недавно могутню правицю. Таж вiд того руху з грудей цiвкою линула кров. Велике тiло розпружилось, витяглось в повну довжину i вгрузло, нерухоме, у м'ягкий пухкий мох пiд великим пiрамiдальним дубом. Звiринецький владика Ольма з ватагою хлопiв закiнчував рубати дерево на новi засiдки. Вглядiвши високого оленя, що гнав напрямом до Слупу, владика мовчки зробив знак старшому дроворубцi, мигнув на двох волоських псiв й, перекинувши важку кушу на руцi, безшумно рушив назукiсь оленевi. Пiшов пити з потоку бiля Слупу,— мiркував Ольма й, намагаючись не поворухнути анi галузинки, прокрадався за звiром. I зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: бiля потоку зочив п'ятьох багато вдягнених мерцiв, розкиданi тарчi, зламанi ратища, труп великого коня,— пiзнав вiдразу,— княжого коня на зритiй в бою землi. Оглянувся обачно, не повертаючи голови, лиш обвiв поглядом: чи нема десь у засiдцi когось iз живих? I тримаючи за собою псiв, пiдступив до трупiв. — Так! Князь Миколай! — не стримав Ольма невiльного покрику. Стояв, спустивши на груди голову, й повними суму очима дивився на спокiйне Аскольдове обличчя, чисте вiд кровi, не спотворене ранами. Дiткнувся студеноï руки, що не тримала тяжкого келепа, перехрестився, впавши навколюшки, але не затримався довго. Прудко звiвсь i пiдбiгцем повернув до дроворубiв. Бачив, як вони вимахували сокирами, але ж якийсь час майже не усвiдомлював собi, що роблять хлопи, бо ж не чув гулких ударiв сокир по бiлих тiлах могутнiх дерев, не чув тяжкого хекання потомлених смердiв. Аж по хвилi труснув головою Й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловiк пiдбiг до пана. — Здвигу,— тяжко дихаючи, промовив владика,— ось там... замордовано нашого... князя... Миколая... Постривай!.. Тут, бiля Слупу, ще лежить тiло його й дружинникiв... Гони по конi, по лучникiв, пiдводи. Вiдвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. Замiсть того поганського стовпа на межi Святовидових гаïв най стане церква святого Миколая. Най стоятиме там на вiчнi часи, де була пролита чиста кров християнська... Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрiвняли з землею поганський Слуп, а на його мiсцi невзабарi виросла церкiвця На слупi, серед хащ на узмiжку Святовидових посвятних лiсiв. Але ж в насидже-ному мiсцi, мов у гаврi ведмежiй, сидiли жерцi Святови-довi. Не встиг вигостити ïх з своïх земель князь Аскольд. I, може б, живi, що в Києвi стольнiм гiркими слiзьми смерть Аскольдову оплакували, може б, i дали вони ради з Водславом,— таж схвилювало ïх чудо дивне. Не схотiв мертвий князь Аскольд-Миколай покинути мiсце, скроплене власною кров'ю! Немов корiнням у землю вросло у мох пiд майним дубом гостроверхим його велике тiло. I хоч шiсть пар найкремезнiших княжих дружинникiв, ледве здужавши, тiло князеве з землi здвигли й на вкритий килимами повiз поклали,— не рушили конi-змiï того повозу з мiсця. — Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на сторожi, щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена й не ширилась пошестю на Русь-Украïну. Так сказали думнi мужi, дорадники, дружина. Так вирiшив i стольний люд. I таки була то ясна правда. Бо ж коли зiбралось духовенство погребенiє творити й вiдспiвало послiднє цiлування,— лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тiло — до труни тисовоï уложили. Товаришiв же його, що з ним й до смертi сябрували,— хрестом довкола княжоï могили поклали: — Най християнською кров'ю охрещений буде Святовидiв Слуп. А дуб гостроверхий, що, мов свiчка рiвна, над могилою княжою зеленiв, назвав люд княж-дубом. I звичай не знати з чого вирiс: коли друзi в побратимствi на життя i на смерть словом мiнялись,— не вином-медами на учтах пишних слово вiрностi запивали, а йшли до потоку пiд княж-дуб. Там водою, що кров'ю вiрних воïв Аскольдових i кров'ю князя чесного була освячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вiрнiсть тривала — На цiм свiтi — i далi!.. Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже цiла Русь-Украïна ставала християнською. Однак у гущах Радомисльських, в байраках Ржищевських, по танях Гостомельських та Iрпеньських, i в найближчих Киïвських — лiсах Демiïвських та Звiринецьких де-не-де курилися ще поганськi жертовники. Таки твердо погань лiсова своïх посвятних мiсць трималася, вiд людей та сонця праведного по хащах ховаючись. Одноï тихоï, безвiтряноï днини, як свiчка, згорiла Ольмою збудована церква. Згорiла так тихо, що навiть нiхто й не помiтив у Києвi пожежi. Гадали в мiстi стольнiм: купи вуглярiв курять стовпом свiжого диму. Таж унедовзi на попелищi, саме на мiсцi, де святий престiл стояв, мов з попелу вирiс, щоправда, не такий вже й високий, але ж i чималий Святовидiв Слуп, з церковного пiдмурiвку зложений... Стояв знову. А днi, як за часiв прадавнiх, все пливли далi. Упливали на хвилях Днiпрових до Понту Евксiнського роки i столiття. У стольнiм Києвi княжив гiдно отчич Мстислав Володимирович. I одного дня сталось, що князь аж надто втомився духом на довгiй нарадi з послами чернiговськими. — Нi, годi вже! — мушу повiтрям вiльним думки провiяти, та й костi пром'яти! I видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Днiпром. Проскакали Угорське Поле й уïхали в Звiринецький лiс. Перед прогулянкою мало пiдкрепився був князь трапезою. Масна була, корiнням заморським мiцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свiйською. I пики були, мов маслом налитi. А день напричуд паркий видався. I вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боцi була, а вона — така тепла, як тiло живе. Ех би, води студеноï! Так де ж ти ïï на таких горах знайдеш! — Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у княж-дуба при руцi княжа вода в потоцi, мов на кризi настояна! — говорить старий дружинник. Повернув князь свого бахмата до Слупу, де вже давно й пам'ятi не було про Ольмову церкiвцю. Замiсть неï мiцно стояв чотирьохкутний жертовник — стовп. А на нiм дотлiвало сарняче м'ясо, поганська офiра, синiй димок до неба свердлом вкручуючи. Здивовано дивився князь на димок. Перевiв потiм очi на княж-дуб i зачудувався. Нiде-бо в Києвi не було такого дивного дуба: як тополя, стрункий темно-зелений чiп! — А-а! Це ж той, що з кровi Аскольдовоï вирiс... кажуть люде! — пролунало княжою думкою.— Файний же який, та й листям рясний! А дуб — високий i мiцний, лише верховiттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м'яко й сумно, немов дивуючись, як легко забувається племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слiд свiй лишає. Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звiв свiй зiр на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь свiтло у темнiй листвi. Нiби лампада засвiтилась. Приглянувся князь: аж при стовбурi княж-дуба вся в ясному промiннi сяє-виблискує золотими шатами iкона Святого Миколая. Спiшився князь, впав навколюшки, як годиться, святiй iконi вклонився. — Ще вiд сьогодня приправляти камiнь на вiдбудову церкви,— озвався до дружинникiв.— Най буде нова, мiцна, кам'яна тут церква. А щоб слуп поганський вже бiльш тут не вiдновлювався, бути ïй у виглядi стовпа. Iм'я ж ïй — Свято-Миколаïвська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту iконi святiй. Поки ж прибудете,— першу варту вартуємо ми... Сталось це року Божого 1113-го...
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИ&IUML;ВСЬКI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация