Михайлик



Категории Наталена Королева ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Коли Всемогутнiй подiлив створену ïм землю на краïни, населенi окремими народами, кожна краïна — i кожний народ — дiстали свого Ангела Хранителя, як дiстає його кожна людина при народженнi свойому. Бо ж кожна краïна — як i кожний народ — має власну несмертельну душу i вiльну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобiдноï волi. Все-бо створене Вiдвiчним — є одна родина, в якiй всi братерством зв'язанi. Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього вибирали собi, яка кому сподобалась, краïни. Перш за iншi розiбрали краïни теплi, з небом гарячим, з повiнню квiтiв, з лiсами пальм струнких, квiтучими лiанами переплетених. Тi-бо краïни найбiльше нагадували ангелам Рай. Порозбирали i землi гiр величних, сяйливих вершин снiгових, що до неба найближчi. Навiть пустиня нiма, блiда вiд спеки i свiтла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо вiн любив тишу i самiтнiсть. Тодi ж ще не був вiн Ангелом смертi. Не народилася-бо ще тодi з життя людського смерть. Один тiльки Михайло — архангел архiстратиг Михаель — не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пiтьми уже був: бо заздрiсть, пиха, зарозумiлiсть ранiш за смерть народились, щоб приправляти ïй шлях. — Чому ж ти, мiй архiстратигу, не вибрав ще землi собi? Чи ж не гарний тобi свiт, що створив я? — запитав Всемогутнiй. I голос його покотився могутнiм громом над свiтами. А риза розвiялась слiпучо-сяйливими хмарами, коли простяг вiн правицю свою, свiт благословляючи. — Саме тому, Владико свiтiв, й не вибрав, що все,— таке гарне!.. Аж не бачу роздiлу мiж Раєм i Землею. Притакнув головою Вiдвiчний, тихим усмiхом обличчя його освiтилось. I вiд того усмiху теплий дощ впав на землю крiзь ясне, соняшне промiння. — Коли меж Рая i Землi ти не бачиш,— водитимеш людськi душi в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозрiють. I до наймень своïх архiстратига, князя ангельського прийми ще назву Психопомпос — Водитель Душ... Михайло ж тим часом вказав на розлогу краïну, всю золоту вiд листя осiннiх лiсiв. Тодi, як не було ще смертi й зима не iснувала на свiтi. Вона-бо образом смертi є. I весна враз з золота осенi розквiтала. — Цей край я хотiв би. Золотий вiн — як моя зброя соняшна. Рiчка ж блакитна, що його перерiзує — як моя орифлама — прапор, з гаслом моïм: Хто — як Бог? — Най же буде краïною твоєю,— ствердив вибiр Михаеля Всемогутнiй i додав тихо: — Аз неï чи не найбiльш поведеш ти душ людських у Засвiття!.. I тiнь перебiгла чолом Вiдвiчного. А над бровами сивими закучерявились хмари. I на мить заслонили лик Божий. I став охоронцем Украïни архангел Михайло. Хоч тодi ще Украïною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв пiд охорону свою краïну ту, — розквiтла вона красою i багатством. Нiде в свiтi не було такоï чорноï, як оксамит ночi, родючоï землi, пересиченоï життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористенi-рiцi! Що того меду, овочiв, квiття!.. I люде у щастю-вдовiллю справдi не помiчали, як вiд дочасного життя до Свiтла Вiчного переходили. Були щасливi, незлоблi, веселi, привiтнi. А Михаель-арханел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Вiдвiчному спiвати, краснi пiснi складати. Ще й по сей час у пiснях тiєï краïни тi вiдгуки Раю чути... — Хто — як Бог? — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свiй навчав: — Будь у малому вiрним — натхнення ж шукай у великому.— I, бачачи щастя краïни Михаелевоï, люд сусiднiй казав: — ...в Бористенськiй краïнi живе сам бог Свiтла, Гармонiï й Пiснi! I не смiв дуже довго жодний нарiд на люд архангельський зброю свою пiднести. Таж ворог вiдвiчний, той, кого архангел зверг у Пiтьму, але не вбив, бо духи смертi не знають, виборсався з хаосу передвiчного, що ще у позасвiттю клубиться. I до сусiдньоï з Архангельською краïни дiбрався. Там скитський нарiд, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокостi, безжальностi, помсти i злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарiд дозрiв — шукав стежки, як до народу архангельського дiйти. Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка iшла серцем жiночим. Була-бо в землi архангела й дружина дiв-бойовниць, що, як i юнацтво, присягу складали; зi всiм чорним та злим боювати, Свiтлу Вiчному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об'ïздили бойовнi дiви всю землю свою. Де було треба помагати — помагали, де захистити,— захищали. На прапорi мали архангельське гасло: Хто — як Бог! А в серцi закон неписаний: — I служити йому — радiсть найвища! Себе ж i iнших пiдсильнювали словом вождя свойого: — У малому будь вiрним. Натхнення шукай у великому. I сталось, що наймолодша з дiв-бойовниць в мандрiвцi своïй притомилась. Днина парка була. Рiвноденство лiтне наближалось. Розморило сном Томiрiсу. I заснула > пахучому лiсi, мiж сонцем пролитих кущiв, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: Долю свою не проспи! Зiрвалась на рiвнi ïздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томiрiсi. — Чим помогти тобi можу? Чи близьким твоïм? — запитала дiва-лицарка. А юнак: — Близьких не маю,— зiтхає.— Самiтнiй я — як вiтер в степу. Помогти ж... Чим поможе йому бойовна дiва, коли вiд кохання вiн гине! ïй же кохати не вiльно... — Хоч би приязнь твою — як друга однолiтка, як рiдноï сестри, мав я... I подарувала Томiрiса приязнь свою юнаковi. На знак же приятельства вiрного — дозволила в уста поцiлувати. — Зла-бо не може бути в поцiлунку,— запевняв юний скит. — Iнакше не цiлували б жерцi пiднiжжя бога, келих посвятний або i вiвтар... I щовечора квапилась у гайок Томiрiса. Там солов'ïв слухала з милим приятелем своïм, кiтче очко — жучкiв свiтляних збирала, вiнка плела, пiсень спiвала, як звичайно щасливi коханням дiвчата те чинять. — Тiльки тепер,— говорила,— зрозумiла я значення слiв: вiрним у малому бути, натхнення шукати у великому! — Тобi — моя вiрнiсть... Натхнення ж в коханню... Аж кличе Томiрiсу свiтлий вождь. — Хто як Бог! — привiтанням свого краю дiву вiтає. — Кохання — мiй Бог! — в серцi вiдповiдає дiва, хоч уста встановлене гасло вимовляють. — Чи все гаразд, дiво бойовна? Добре з Пiтьмою боюєш? У малому вiрна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочi моïй? Коли б швидше у лiсi вже бути,— думає дiва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує: — Озброєна я! А милий у гайку на все раду має: — Таж навчає вас вождь, що вiльну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Пiдемо в край мiй. Будеш там жiнкою менi — як жiнцi личить. Спустила голову Томiрiса. — Боïшся вождя? — всмiхається скит.— Чому ж не охоронив вiн тебе? Не попередив, коли вiн все знає! — А знає-бо, знає! Iнакше: чому питав би, чому б про помiч нагадував... Iспит був то... Яка ж цiна-бо доброï волi, не випробованiй iспитом? — Сльоза на вiях повисла. А скит з Томiрiси глузує: — То ж твоє приятельство!.. Поспiши ж на вправи своï! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лимарко бойовна!.. Образа пече Томiрiсу. Образа й нестерпний жаль. — Подругу я маю...— виплутується, лукавить.— ïï жалiю... — Так забери iз собою! — смiється молодий скит.— Юнакiв у нас досить! Таж за рiк набридло Томiрiсi з подругою двигати мужовоï волi ярмо. В малому вiрною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на мiсцi. I, забравши доньку-немовлятко, вiдiйшла Томiрiса. Подруга ж ïï дитинку покинула скитам: — Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жiноцтву волю свою накидати. Не хочу його! Так почався рiд амазонок, що чарiв кохання бажають, волi ж власноï — вiддати не хочуть. А що влiтку кохання впiзнали, ухвалили законом амазонок: — Вiльно бойовним дiвам кохати, доки квiтне бузина. I пiшли на край Михайлiв скити-сусiди, за жiнок своïх помстою палаючи. Пiшли й амазонки, бо там ïх пригноблювали — накидаючи ïм закон, який не самi вони утворили. Приєднались до них й савромати — дiти скитiв-батькiв, матерiв амазонок. — Розбивають родину-бо нам! Щоправда, завжди вiдбивали ворожi наïзди Михайловi воï. I славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо безвусим й прапрадiди його знали. Таким залишився й для правнукiв ангельський вождь. Але: вiчно в бою... Майже забули за тихе родинне життя... Сплять — у полi на голiй землi... Анi рiк не пройде у миру. Вiд шоломiв — волосся облiзло. Залiзо близни натерло на тiлi... — Чи ж це життя? Що з тiєï слави? А до мiста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоïть, мiста багатого, красного,— ворог таємно шле послiв: - Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тiльки Михайлика — вiн-бо корiнь вiйни. Нам не треба нi палат ваших пишних, нi скарбiв. Кочовий нарiд ми. Куди нам зi скарбами? Сьогоднi тут ми — завтра ж тiльки курява вiє за нашими возами. Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!.. I радила рада таємна три днi i три ночi. Над мiстом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною. На четвертий же день — у ясний пiвдень— зiбрався люд перед Михайликовою оселею: старшина i вояки, духовнi, i люди думнi, i весь нарiд посполитий. — Голос народу — голос Божий! Чи ж не так? Вийшов Михайлик без зброï, спокiйний та ясний. Сум тiльки в очах. — Чи ж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь. — Добре! — гуде хуртовиною.— Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навiщо бiйка-вiйна! Братерськоï згоди бажаємо! — Руки зв'язать! — гукнув голос iз натовпу. Вiддавати, то вiддавати як слiд: беззбройного й нездiбного до спротиву. Зойк жiночий серед народу зiрвався. Звiсно: жiноцтву вчорашнього жаль... У майбутнє не вiрять! А на небi — соняшне свiтло померкло. Вiтер зiрвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились конi. Птаство лiтає без пуття... I раптом свiтлом жовтим, зловiсним облило все живе. Обличчя — мов у мерцiв стали. Замiсть сонця ж на небi — чорний круг, вогненним промiнням увiнчаний. Люд — на колiна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Iсуса на помiч-рятунок кличе. А Михайлик — у жовтавому свiтлi — ввесь залитий стоïть, нiби на статую золоту перетворився. Раптом крила свiтлянi — немов з промiння ясного зiтканi — за плечима розгорнулись. Вгору вождя пiднесли. I став Михайлик золотим ангелом на капличцi, що на брамi мiськiй звичаєм давновiким стояла. Меч золотий у правицi, Змiй-ворог лукавий — у нiг. А на пiднiжжi слова: — Вiрним у малому будь. Натхнення шукай у великому! Таж не тiльки архангел золотою, холодною статуєю став-Стали металом студеним i серця тих мiщан, що вождя свого ворогу видали. I доти на киïвських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студенi серця i не стане гаслом живим: — Вiрним будь у малому. Натхнення шукай у великому! Тодi знов оживе життям живим золота постать архангельська.
Михайлик