Нерушима стIна



Категории Наталена Королева ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Нерухомо завмерла пiд стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Анi не похитнеться в тишi прозороï ночi, осяяноï нiби не вищербленим мiсяцем, але зеленавим свiтлом, що б'є з глибин могутньоï, величноï рiки. Буйним руном обгорнули хащi пiднiжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далi — на низькому березi рiки — спить у свiтлянiй iмлi мiсто пiд зеленими горбами. Дивиться на нього самiтнiй мандрiвник коло багаття — Андрiй з Бетсаïди. Уявляє собi душу цього мiста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — Вiсть Благу,— що несе ïï далекому свiтовi. I гарне Андрiєвi мiсто, що угнiздилось там долi, обгорнене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальноï величi Рима, анi багатства Тiра чи пишностi Александрiï. Воно — як обличчя молодоï гарноï жiнки, що не пишається своєю уродою, а лише тiшиться нею. I усмiхається, без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усмiх — випромiнює з неï, як сяйво зi свiтла. Вiн не може не сяяти, бо така природа його. Однак є в цьому мiстi i ще щось: злилися в ньому гармонiйно два дисонанси — два протилежних собi свiти. Еллiнський зi своєю божською гармонiєю форми й думок. I скитський з бойовнiстю, вiдвагою, безжальнiстю й буйнiстю. I дикий кочовник, зачарований гармонiчними формами, кинув набiги. Не п'є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив бiльш принади у погарах з кованого золота i срiбла. Лишилась у скитовi нестримна буйнiсть, мiнливiсть та нестiйкiсть непостiйного, вiльного вiтру степiв. Бо то — природа скитська. Але не хоче вже вiн жити у критому повстю возi без краси, без радостi життя — що побачив ïх у еллiнiв. Нова течiя захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережноï верби, Андрiй встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. I довгим поглядом обгортає вкритi лiсом горби,— мов керманич, що у погляд недрiмного ока свого замикає бiг корабля. А в душi апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, вже стало далеким... Бачить Андрiй духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучоï ненавистi.., палають помстою очi... стисненi загрожуюче руки пiднеслись вгору з прокльонами. Реве несамовито натовп: — Розпни! Розпни його! I кипить розбурханим морем. А над цим пеклом бiснування — тихе обличчя того, хто є свiтлом свiту, життям i шляхом... Так: перемагає не хаос. Не буря ненавистi дає перемогу. Дух переможний — є спокiй i гармонiя. Вони опанують завжди безлад i хаос. На хвилину вся Андрiєва iстота поринає в єдинiй по своïй силi згадцi — неймовiрнiй для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собi тонiв, якi б могли вiдгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмiстити. Раптом ламає об колiно свою подорожню палицю... Причепленим до шкуратяного паса ножем зарiвнює обломленi кiнцi. Врiзає коротшу поперечину у рiвнобiжний пень. I утворює хрест. Немов смолоскип, високо пiдносить його над мiстом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долi. — Силою Хреста — знака Вiчностi,— у безмежнiсть-бо продовжуються його рамена,— благословляю вас, зеленi гори, й тебе, рiчко широка, й тебе, народе, що у дикiй буйностi своïй не мiг не вiдчути творчоï сили гармонiï i спокою... Благословляю вас! — промовив повним голосом апостол. I застромив хрест над сонним мiстом й недрiмним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого мiсяця, подiбного до маски варварського бога, вирiзьбленого рукою митця-варвара. Коли ранком, на майданi натовп обступив апостола — знали-бо люде з-над Бористену, що мандрiвник з натхненними очима завжди бiльшi скарби несе, як найбагатша каравана,— полились вогненним потоком слова Андрiєвi... Питався потiм також про звичаï люду бористенського, про богiв ïхнiх й вiру... Гордовито i з пихою вiдповiдали йому: вважав-бо люд цей свiй рiд за найзацнiщий у свiтi. Вiд Зевса-бо самого i доньки Бористеновоï iде вiн! — А намети з чорноï повстi? Бойовi iгри на прикрашених ворожими скальпами кониках — злих, як хижi звiрi? Раби, закопанi живими, при похоронах взацних вождiв? — Це все було так давно! Анi найстарiшi люди не бачили цього на своï очi, а лише чули — вiд старих! — що також зi слiв прабатькiв своïх знали про те. — Це було давно! — Тодi ще поклонялися Мiсяцевi i Мечу! — I звався нарiд, що тут жив,— може, наш, а може, й iнший який — скити. А ми — аллани... Андрiй розглядав бiлi обличчя, яснi, сiрi очi, свiтле волосся... А в мандрiвках своïх — вiд Дунаю уже! — стiльки чув про жовтошкiрих скитiв з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима... — Скитiв бiльше нема,— говорить Андрiєвi сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, спiвак посвятних спiвiв цього народу... — Як нема й страшних амазонок — жiнок, що не хотiли рознiжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги. — Не ллється бiльш кров людських офiр на вiвтар стогрудоï богинi, увiнчаноï мiсяцем, яка — як i Матiр Природа — творить на те, щоб знищувати. — Ми радо слухаємо про богiв мирних, що не вимагають кровi! — вiдгукується натовп. I п'ють жадiбно воду живу, що подає ïм апостол. Коли ж почули про вiдвiчну Божу Мудрiсть, Стiну Нерушиму — бурею зiрвало захоплення слухачiв. Не гаючись, враз вирiшили заложит ва найвищому горбi перше камiння цiєï Стiни Нерушимоï. — Твердиню Мудростi поставимо! — Мiсто нездобутне! I з загарою взялися до працi. Тiльки ж надiйшли свята Великих Дiонiсiй... За ними Олiмпiйськi вправи... Та й торгiвля не може стояти занедбаною... I у грекiв помалу вгас перший запал. Алланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго i здобувається впертiстю й трудом. I лишилась стiна недокiнченою. Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотiли ставити. Аллани ж — твердиню. Андрiй же, посiявши добре зерно благоï Вiстi, далi пiшов у далекi свiти — як намiтив собi це, ще прощаючись з братом Петром коло Генiсаретського озера, спiвучого, як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своïм. Без палицi iшов. Хiба ж не сказано: — Слово Живе — за опертя менi i за свiтло ногам моïм? Навiщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що вiд вiтру хитається? На Колхiду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове — сам понiс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знiмає грiхи свiту, а за ними — страх Життя i тягар Смертi.
Нерушима стIна